Рій "Молода Січ" Васильківського районного ЦДЮТ дослідив сторінки історії рідного краю та зберіг пам'ять про героїв.
Дорогою ціною заплатив наш український народ за свою незалежність.
Скільки їх – мужніх, відважних героїв віддали свої життя, боронячи рідний край від більшовицького засилля в 1917-1918 роках, загинули від тортур в роки репресій, полягли під час боїв Другої світової війни!.. 
Захисники Вітчизни, оборонці прав і віри, звичаїв та гідності кожного, хто живе під небом України. В усі часи їх називали і називають козаками. І в це слово вкладають розуміння найбільших чеснот нашого народу. Адже унікальність нашої української нації і полягає в тому, що волелюбний дух наших предків проявився саме в козацтві. 
Як і по всій Київській області, в нашому селі на початку ХХ ст. з’явилась сотня Вільного Козацтва. Очолив її житель села Доля Лук’ян Талимонович. Її завданням було захищати селян від мародерів та ворогів. 
В 1918 році почалася окупація села більшовицькими військами. Слово «козак», завдячуючи більшовицькій пропаганді, стало синонімом жорстокості і непримиренності, причетності до безкінечних змов проти Радянської влади. 
Вояки червоного полковника Муравйова захопили село Ксаверівка. В селі почалося свавілля, безлад та більшовицький терор. 
Та недовго витримали ксаверівські селяни нестерпні муки: повстали проти окупантів. З козаків сотні утворили повстанський загін, а керівником оборонного руху обрали отамана сотні Вільного Козацтва – Лук’яна Долю. 
Повстанці хоробро боронили своє село від червоних зайд. Та не під силу було ксаверівським козакам вибороти своє право бути господарями у своєму селі. Більшовицькі посіпаки потопили в крові повстанців і насильно встановили в Ксаверівці радянську владу.
Почалася примусова колективізація. З учасниками ж повстання – жорстоко розправилися. 
Повстанського отамана Долю Лук’яна Талимоновича було заарештовано і, як ворога народу, відправлено на заслання в Архангельську область. Звідти він більше до рідного села так і не повернувся. 
А в селі напівсиротою залишився його син Доля Семен Лук’янович».
На сьогодні в Ксаверівці з роду Лук’яна Долі залишилася лише його племінниця – Букша Лідія Микитівна, яка є двоюрідною сестрою його сина Семена Долі. 
Семен народився 1914 року в с. Ксаверівка (на жаль, фото не збереглося. Через арешт і заслання батька, ріс напівсиротою. Переживши всі репресії радянської влади, як син бунтаря, Семен став гідною людиною. 
Приховуючи минуле свого батька, йому вдалося вступити та закінчити військово-морське інженерне училище і стати відмінним офіцером-підводником Військово-Морського флоту СРСР. 
У званні інженер-капітан-лейтенанта він був зарахований до екіпажу підводного човна С-4 Балтійського флоту. З того часу Семен Лук’янович Доля пов’язав своє життя з військовою службою на підводному човні, аж до трагічного походу і загибелі човна в січні 1945 року.
До січня місяця 1945 року підводний човен С-4 потопив ще чотири німецьких судна та пошкодив транспорт «Райнтом». 
У свій останній бойовий похід човен вийшов 24 листопада 1944 року, а 4 січня 1945 року його протаранив і потопив німецький міноносець Т-33 в районі мису Таран біля берегів Східної Пруссії.
За мужність та відвагу виявлені в боях з нацистськими окупантами Долю Семена Лук’яновича було нагороджено орденом Червоної Зірки та медаллю «За оборону Ленінграда» посмертно. 
Серед тисяч солдатських автографів на стінах рейхстагу чимало українських імен, в тому числі і наших земляків.
Свій фронтовий шлях Анатолій Доля, двоюрідний брат Семена Долі, розпочав у складі 756 стрілецького полку, 150 Ідрицько-Берлінської ордена Кутузова 2-го ступеня, стрілецької дивізії, сформованої у вересні 1943 року на базі 151-ї окремої стрілецької бригади, 127-й курсантського полку та 144-й лижної бригади. 
З 5 вересня 1943 року ввійшла до складу 96-го стрілецького корпусу 34-ї армії. З 12 вересня прикривала Ільменський і Старо-Російський напрямок Північно-Західного фронту. 
11 листопада 1943 року згідно наказу командування 34-ї армії перекинута по залізниці на станцію Великі Луки, де увійшла до складу 6-ї гвардійської армії 2-го Прибалтійського фронту. Пізніше – до складу 3-ї ударної армії. У складі цих з'єднань пройшла бойовий шлях від Невеля до Берліна . 
Наказом Верховного Головнокомандуючого № 207 від 23 липня 1944 року за звільнення селища Ідріця 150-ій дивізії було присвоєно найменування «Ідрицька». 
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1945 року за нічний бій біля озера Вошванзеє 150-та стрілецька дивізія була нагороджена орденом Кутузова II ступеня. 
22 квітня 1945 року в ході Берлінської наступальної операції дивізія отримала від Військової Ради 3-ї ударної армії один з дев'яти спеціальних прапорів, призначених для встановлення над рейхстагом. В ході бою за рейхстаг штурмовий прапор 150-ї дивізії був встановлений над головним входом в будівлю лейтенантом Рахімжаном Кошкарбаевим і рядовим Григорієм Булатовим. В подальшому подібні прапори були встановлені в різних частинах будівлі, в тому числі Прапор Перемоги – на куполі рейхстагу воїнами 756 стрілецького полку дивізії: Олексієм Берестом, Михайлом Єгоровим і Мелітоном Кантарія. Скорочене найменування дивізії написане на Прапорі Перемоги. 
Наказом Верховного Головнокомандуючого від 11 червня 1945 року дивізії було присвоєно найменування «Берлінська».
Анатолія Долю нагороджено Орденом Вітчизняної війни і медаллю «За взяття Берліна».
Народна мудрість стверджує, що земля може нагодувати людину своїм хлібом, напоїти водою зі своїх джерел, але себе захистити – вона не може. 
Наш земний уклін землякам, славним нащадкам українських козаків за те, що захищали рідну землю, за їх ратний подвиг.
Ми низько схиляємо голови, вшановуючи пам'ять про наших славних земляків. Хай не згасає пам’ять про їх ратний подвиг!
Героїзм, мужність і любов до Батьківщини славних нащадків козацького роду є і будуть взірцем для нас, для теперішніх і майбутніх поколінь.